67375440 1058505664347454 8407073863996801024 n...Війна
Початок війни кожен в Україні зустрів по своєму. Одні невірили і не вірять досі що в нас війна. Інші знають та чекають поки все вирішать за них і неважливо як, головне щоб настав спокій. Усі хто «офіцери» «чекали» наказ а його не було, як і не було тих хто б міг його віддати.

Забагато в той час було ними нажито і втрачати не хотілося, бо ж хто зна як воно закінчиться.В 2014 я бачив погляди людей в яких була пустота, ще вчора це були сильні цілеспрямовані люди а сьогодні вони враз почорніли та в їхніх поглядах з`явилась ця дивна пустота...і німе питання що далі???Куди йти???Залишати домівки, брати сім’ю та тікати з країни в якій можливо з секунди на секунду почнеться повномасштабне вторгнення? А що там робити? Тут є все, хоча завтра це може забрати війна та чужі солдати...Можна втратити життя, втратити рідних.До мене телефонували друзі які жили близько кордону з рф і задавали питання чи я зможу їх прийняти коли «почнеться», інші запитували чи правда що на західному кордоні утворилися великі черги з втікачів...і як скоро вони зможуть залишити Україну при потребі. Так починалась окупація Криму. Чому ніхто нічого не робить?

Ти приймаєш рішення і йдеш 04 березня в військомат, проходиш співбесіду, щось там записують, розповідають про якусь бюрократію і відпускають до дому з напів міфічним «вам зателефонують».
Час іде, починають розгортатись події на сході, Крим вже віджали. Дзвінка немає, тай немає нічого, щоб називалось армією чи правоохоронцями.

70295897 1086011858263501 3313012333319553024 nВ тебе зжимаються кулаки і скули...і рука на твоєму свд-шному мисливському карабіні. Починаються безсонні ночі. Розмірковуєш.Досвід мисливця та навики стрільби це +, але цього замало. Ти починаєш шукати в інтернеті ролики з методів партизанської війни, (закладки, снайперінг, методи маскування, саморобні вибухові пристрої і тп). Дивишся по ТВ на недолугих генералів, адміралів, над генералів, з яких враз облетіли усі їхні бойові «кадрові нагороди», яких як офірних телят з корвалолом під язиком та під руки виносять до трибуни у верховній раді, в дрожащі ручки яких впихають ручку і які не можуть підписати наказ про початок хочаб АТО. Дно.
...АТО.

Досить!Ти дзвониш до знайомих які мали досвід бойових дій в Афганістані, і по тій стороні слухавки коротке:

-Привіт!Що ти теж з нами? Часу на збори маєш до ранку, що маєш з амуніції?
Що я маю...Ніж, особистий карабін та патрони декілька пачок...
Знову чути регіт з цієї сторони слухавки...
Кросівки не забудь дві пари і шкарпети бо натреш ноги, то носити твої 100 з лишнім кг. ніхто небуде, знов ржуть...Відчуваю що скучно небуде...

69563367 1086011851596835 3810499928518557696 nА далі ти ступаєш в нове життя в тебе з’являються нові риси, ти змінюєшся кардинально, ти втрачаєш друзів та знаходиш нових, усі соціальні ліфти на війні відпадають, неважливо ким ти був там, ти тут і розраховувати можеш на того хто тут поруч а він на тебе. Чуєш перші хаотичні постріли на Карачуні гул гелікоптерів та транспортних літаків на Краматорському аеродромі.Перше питання від побратима: тобі страшно?
....Страшно, страшно не за себе, страшно за те що буде коли мене не стане.
А далі все понеслося, ти вже не той вчорашній хлопець який думав що він лев, ти поки щось схоже на кота і тут або війна з тебе зробить хижака або зламає.
...Три роки в АТО, уся лінія фронту від Карачун до Маріуполя від Бахмута до Мілового.Ти стаєш офіцером.Береш на себе зобов’язання та даєш обіцянки мирному населенню а вночі неможеш заснути, тому що так багато від тебе залежить. Від тебе залежить доля людей.Знайомишся з легендами, приймаєш участь у вирішенні стратегічних військових та гуманітарних завдань і сам на свій подив потихеньку стаєш впізнаваним.Пишеш свою історію та тешеш з граніту свою легенду.Тобі дзвонять вже герої АТО і завжди чуєш одне: Тарік-допоможи...Дивно.Ти вже не той Тарас з безтурботного життя ти Тарік який може допомогти...
Твоя війна закінчується, три роки життя...Їдеш вже звичною електричкою до Києва та у Львів.Бачиш дембелів які травлять військові байки, розумієш що це вже армія а не ми в далекому 2014, виходиш в тамбур, чомусь не хочеться це чути. Дивишся на себе в дзеркало, борода, чорне лице, вічна пилюка донбаського степу яку не змити,спортивний костюм, рюкзак з нагородами на поличці( хоча був впевнений що буду повертатись як у фільмі 9 рота на бмп і в камуфляжі?).Що далі?Я адаптуюсь до спокійного життя?Я підвів риску під своєю війною?Я все зробив?Так хочеться про щось голосно помовчати...
Львів.Головне управління національної поліції.
Нові друзі,перемоги та поразки, критика і стримані похвали. Вроді б нормальне життя.Чого ж не можеш розлучитися зі зброєю? Але настає час підвести підсумок і тут, так як в цій електричці з шумними дембелями.Я все зробив?Вірніше чи максимально я віддав себе.?Що ми зробили а що ні і чому.Чи я взагалі ще тут потрібний?Напевне досить бути на одному місці, це не прогрес.На наступному тижні відбудеться відкриття міжнародного проекту, який ми з моїми колегами зробили, взявши на себе відповідальність перед міжнародною спільнотою, поліція Львівської області-лице держави, це плюс, новий рівень безпеки в місті яке являється столицею західної України, жирний плюс.Що не зроблено? Багато є чого де ми прагнули максимально а виходило так як змогли.Ніхто недосконалий.Все пізнається в порівнянні. Я набув нового досвіду в свій життєвий військовий рюкзак.Я себе реалізував тут.Я закінчую службу в лавах Національної поліції України.Ваш доброволець «Тарас».

загрузка...