60732238 2209134786084042 4113393653731295232 n4 червня 2019 року виповниться 30 років від перших напіввільних парламентських виборів в Польській Народній Республіці, в результаті яких почався процес падіння комуністичної системи в Центральній і Східній Європі. Це принесло також позитивні зміни для греко-католиків у Польщі, які від закінчення Другої світової війни були Церквою без єрархії і структур, існуючи практично поза правовою системою.

В липні 1989-го року папа Іван Павло ІІ призначив о. митрата Івана Мартиняка єпископом-помічником Примаса Польщі для греко-католицьких вірних, а в січні 1991 року, вже в демократичній державі, відновив після 45-ти років Перемиську єпархію. Згідно з підписаною у лютому 1991 року угодою, катедральним собором відновленої єпархії на п’ятилітній період (на час будівництва нового храму) мав стати костел Кармелітів босих, колишній престольний перемиський храм.

13 квітня 1991 року відбулася інтронізація нового Перемиського єпископа. Але не до тимчасового греко-католицького собору. Бо в ньому закрилася група протестувальників, сформована у Громадський комітет оборони костела кармелітів. Конфліктові, джерелом якого насправді був бунт римо-католицьких мирян проти рішення їхньої єрархії, поклав край папа Іван Павло ІІ, передаючи на власність перемиській єпархії гарнізонний костел Найсвятішого Серця Христового.

У проповіді, виголошеній в цьому храмі 2-го червня 1991 року, папа сказав: «Я дуже бажав би, щоб цей храм, в якому донедавна спочивали тлінні останки єпископа Юзефа Пельчара, сьогодні блаженного, великого апостола поєднання і гармонійної співпраці двох обрядів, був закликом для всіх поколінь: треба спільно будувати єдину, святу, соборну і апостольську Церкву, незалежно від того, до якого обряду належимо». 

Однак ми зробили б велику помилку, якби на латинсько--греко-католицькі і польсько-українські стосунки на початку 90-их дивилися тільки крізь призму Перемишля. Бо коли в місті над Сяном, при неоднозначній позиції латинського монашества і духовенства, частину мирян опанував дух ворожнечі до співгромадян іншої традиції, в Любліні, в Духовній Семінарії і в Католицькому Університеті на першому році формацію до священства проходило перших десять семінаристів з України. Церква скерувала їх до гостинного Любліна саме тому, що в місцевій семінарії від 1965 року навчалися греко-католицькі семінаристи з Польщі. Серед тих, хто в 1990 році в Любліні почав і в 1996 закінчив формацію і студії, був святої пам‘яті о. Василь Поточняк. Випускники родом з України, яких до сьогоднішнього дня понад 110, працюють як душпастирі в Казахстані і в Італії, як парохи і сотрудники в Україні, як викладачі в духовних семінаріях і університетах. 

З плином часу греко-католики у Польщі практично в усіх місцях, де жили споконвіку і де в 1947 році депортував їх тоталітарний комуністичний режим, мали вже свої храми. У Перемишлі держава повернула у власність Перемиської архиєпархії будівлю Духовної Семінарії, включно з каплицею, і єпископську палату. Проте від кількох років наші владики наново мусять просити римо-католицьких єпископів, щоб надали нам можливість звершувати Божественні Літургії в їхніх храмах. Ідеться очевидно про ті місця, в яких з’явилися тисячі заробітчан з України, і в яких не було греко-католицьких структур, або, як у Варшаві, були вже надто малими.

Владика Богдан Дзюрах, секретар Синоду єпископів УГКЦ, промовляючи у березні 2019-го року у Варшаві на пленарному засіданні Конференції єпископату Польщі сказав: «Ці люди прибули до Польщі в пошуках засобів для виживання. Завдяки відкритості сердець і католицьких храмів, через творчу співпрацю наших єпископатів, можемо допомогти їм отримати досвід зустрічі з живим Богом, який є Любов’ю».

Чому згадувати відносно далеке минуле, яке стосується географічно далеких від Львова місць в листі присвяченому проблемі з одним львівським храмом? Також тому, що напруження між греко-католицькою більшістю і латинською меншиною в Україні, рикошетом найміцніше б’є по конфесійній меншині в сусідній державі. Не слід також забувати, що при числі заробітчан з України, яких у Польщі вже більше мільйона, про охоплення душпастирською опікою потенційних десятків тисяч греко-католиків годі думати без подальшої допомоги з боку Римо-Католицької Церкви. 

Віруючі люди повинні однак насамперед питати себе, чи будують єдину, святу, соборну і апостольську Церкву, незалежно від того, до якого обряду належать? Безперечно закритість сердець і відсутність співпраці між єпископами, духовенством і мирянами різних народів і церковних традицій ніколи не сприятиме отриманню досвіду зустрічі з живим Богом, який є Любов‘ю. Це стосується як Перемишля, так і Львова. І взагалі кожного місця, де Христову Церкву трактується інструментально.

Ваша турбота про храм на вулиці Винниченка 30а, який Ви перейняли в 1992 році і рятували від руйнування, є свідченням високої християнської культури. Нові обставини вимагають однак ще більшого подвигу. 

Парадоксально трапляється так, що меншини, попри буває що й непримиренні різниці між їхніми основними спільнотами, мають здатність зрозуміти проблеми свого «дзеркального відбиття». Уявімо, що в Перемишлі польська держава повернула греко-католикам будівлю колишньої Духовної Семінарії, але без каплиці, яку кільканадцять років раніше перейняла громада римо-католиків. Вони врятували її від занепаду, вклали в ремонт свої кошти, привернули до літургійних функцій, достосовуючи до вимог латинської традиції. 

Так не було. Але якби в Перемишлі такі римо-католики в момент повернення державою греко-католикам їхньої колишньої власності сказали: «і ми передаємо вам те, що належало до ваших предків», то був би це досвід зустрічі з живим Богом, який є Любов‘ю.

В опублікованому в інтернеті Рекурсі пишете, що ядро Вашої громади становлять «активні, прогресивні люди», що появляються нові – «добровольці, волонтери, які захищали Україну від російської агресії». Так, це справжні герої, які ризикували життям на війні з реальним ворогом. В 1991 році у Перемишлі зав’язався комітет, який хотів боронити костел і польськість міста перед фантомним противником. Не можна йти тим шляхом, зокрема в актуальній ситуації, яка склалася в Україні. 

Передаючи Римо-Католицькій Церкві храм на вул. Винниченка, 30а покажете, що свідчення наших мучеників і ісповідників віри приносить плід: їхні духовні діти стають спроможними на великодушні жести.

загрузка...